В Україні продовжується процес реформування закладів інтернатної системи.
Кінцева мета цієї роботи — перепрофілювання таких установ догляду за дітьми та створення найбільш сприятливих умов для того, щоби діти жили у сім’ї. Львів наразі робить перші кроки, які повинні допомогти покращити життя дітей і скоротити їх час перебування в інтернатах.
Що таке деінституціалізація і для чого вона потрібна
Деінституціалізація (або Де-І) в сфері захисту прав дітей — це процес реформування системи догляду за дітьми, в основу якого покладені принципи відстоювання інтересів самої дитини. Пріоритетом тут є не перебування дитини в інтернатному закладі, а переключення на сімейне виховання, впровадження таких форм догляду, які були би максимально корисні дитині.
В ході таких реформ сім’я отримує послуги та допомогу, що сприяє її збереженню і повноцінному дитячому розвитку; усиновлення або сімейні форми альтернативного догляду стають пріоритетом влаштування дітей, що втратили батьківське піклування з причин сирітства, насильства чи недбалого ставлення батьків; інтернати перепрофільовуються в центри надання спеціалізованих послуг або закриваються.
У країнах Європи цей процес почався ще у 20 столітті і тривав не один десяток років. Наприклад, у Великобританії Де-І тривала 30 років. На практиці це виглядало так: великі дитячі інтернатні заклади закривалися, натомість розвивався процес усиновлення, утворення патронатних сімей тощо.
Деінституціалізація в Україні — тема не нова
У 2006 році України прийняла концепцію «Програми реформування інтернатів, закладів усіх форм власності для дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування» на 2006—2010 роки. Передбачалося, що по її завершенню кожна дитина, котра втратила за різних обставин батьків, отримає сім’ю. Однак реалізувати програму так і не вдалося. Концепцію намагалися втілити в життя і далі — у 2011 році, але і це не дало вагомих результатів.
Зрештою, нову програму затвердили у 2017 році і тривати вона має до 2026. Це — Національна стратегія та план дій з реформування інтернатних установ. У рамках проекту модернізації соціальних послуг, на який Україна отримала позику на 300 млн євро від Світового банку, передбачено пілотні проекти з деінституціалізації в кількох областях.
Відповідно до Національної стратегії, вже у 2026 році дітей в інституціях має бути менше 0,5% від загальної кількості (зараз — 1,5%). А ті діти, хто за різних причин все ж залишаться в інституціях, а не в сім’ях, житимуть у невеликих установах в умовах, максимально наближених до сімейних, — до 10 осіб в одному закладі.
У кожній громаді мають з’явитися доступні і якісні послуги для сімей з дітьми. Буде існувати ринок цих якісних послуг, не менше 50% з яких будуть надавати професійні громадські організації.
Наразі триває перший етап реалізації стратегії. Кожен регіон має оцінити свою мережу інтернатних закладів, з’ясувати, які діти до них потрапляють та чому, які є соціальні послуги вже зараз. На наступному етапі кожен регіон буде готувати свій план реформування.
Яка ситуація в Україні сьогодні
В Україні налічується 751 інтернатний заклад для дітей. 39 закладів — у системі МОЗ (у них живе та виховується 2773 дитини), 132 — системі Мінсоцу (5087 дітей), 580 — у системі МОН (97 923 дитини).
За даними Міністерства освіти України, 92% дітей мають родину, і лише 8% – ті, хто живе в інтернатах — сироти.
Під час візиту до Львова у лютому уповноважений з прав дитини в Україні Микола Кулебазазначав, що коли дитина потрапляє в інтернатний заклад, то ні директор цього закладу, ні соціальна служба не зацікавлені в наданні їй статусу, який відкриває можливість її усиновлення.
«Тому ми сьогодні хочемо, щоб кожна громада була відповідальною. Ми не маємо права позбавляти людину батьківських прав, якщо держава не надала цій родині допомогу. Суть реформування в тому, щоб підтримати сім’ю, надати потрібну послугу, а якщо це не допомагає, то надати дитині статус і якомога раніше дати їй можливість жити в сім’ї (прийомній, всиновлення, опіка, дитячий будинок сімейного типу). Сьогодні основна проблема усиновлювачів — не підготовка документів, а встановлення контакту з дитиною і пошук самої дитини», — переконаний Микола Кулеба.
За даними громадянської кампанії «Відкриваємо двері дітям», інтернати спричиняють непоправну шкоду дітям і навіть найкращі з них не можуть забезпечити належної турботи та уваги дитині. Виховання в інтернатах особливо небезпечне для дітей віком від 0 до 3 років, на який припадає найважливіша фаза розвитку в житті дитини. Вона втрачає індивідуальність, у неї формується споживацька позиція, єдиними цінностями для неї стають матеріальні блага. Відсутність значущої особи в житті дитини, відсутність прикладу для наслідування не дає змоги сформувати життєві орієнтири. Зростаючи в державних інституціях, діти не набувають достатніх навичок для успішної соціальної інтеграції. Статистика показує, що 20% випускників інтернатів мають судимість, 14% займаються проституцією, 10% протягом двох років після випуску здійснюють самогубство, і лише 10% повністю інтегруються в суспільство.
Що робить Львів
За словами керівника «Служби у справах дітей» Львівської міськради Ростислава Тимківа, коли говорять про деінституціалізацію, мова не йде про закриття інтернатних закладів.
«Мова йде про зміну системи надання послуг дітям — насамперед з інвалідністю чи особливими освітніми потребами. Ці послуги мають бути наближені до дітей, місць їхнього проживання. Якщо це зробити, саме перебування дитини в інтернаті відпадає», — зазначає фахівець.
Ростислав Тимків каже, що для того, аби дитина отримала належні умови і навчання, і проживання, і піклування, потрібно створити належні умови і для батьків.
«Вони мали би працювати, а дитина — отримувати ті чи інші послуги, але проживати у сім’ї. На практиці дуже часто буває, що перед батьками стоїть дилема: вони і хочуть бути з дитиною, але змушені обирати: або вони йдуть і працюють, і дитину тоді необхідно лишати або з кимось, або в інтернаті, або лишатися з нею. Але звідки вони мають брати гроші в останньому випадку? Який має бути дохід сім’ї, аби оплатити послуги няні, щоби дитина була вдома і паралельно з цим оплачувати медичні, освітні заклади та інше, необхідне для її розвитку», — зауважує Ростислав Тимків.
Керівник «Служби у справах дітей» наголошує на тому, що нерідко трапляються ситуації, коли дитина має складний діагноз та інтернатний заклад знаходиться не у Львові, де вона проживає, а в іншому населеному пункті області або навпаки. Можливості возити дитину туди щодня і забирати додому після роботи нерідко просто немає, а перебування дитини у будь-якому інтернатному закладі негативно відбивається на її розвитку.
«Тому ми хочемо змінити систему надання послуг. Не ламаючи тої, яка була, а вдосконаливши її. Щоби це зробити якісно, ми маємо почати з тих, хто цього потребує, тобто прийти у сім’ю, поговорити з батьками, визначити, що їм потрібно для якісного проживання них самих і дитини. І тільки коли ми це зрозуміємо, зможемо якісно створити ті чи інші послуги», — наголошує Ростислав Тимків.
На його думку, ідеальною є модель, за якої дитина з інвалідністю чи особливими освітніми потребами вдень перебувала би в інтернатному закладі чи в інклюзивній школі, де отримувала би усі необхідні їй послуги, а ввечері батьки забирали би її додому. Однак у цьому випадку подібні заклади мають бути максимально близькі до місця проживання сім’ї. Крім того, та ж школа має дізнатися заздалегідь, що до неї прийде дитина, яка потребуватиме, наприклад, спеціального ліфту, педагога, реабілітолога тощо.
Аби з’ясувати, де і з якими потребами у Львові проживають діти, «Служба у справах дітей» розробила спеціальну анкету, яка має питання стосовно освітніх послуг, медичних, реабілітаційних, дозвілля, ролі громади в житті родини тощо. Цю анкету мають заповнити батьки.
«Так ми хочемо зрозуміти, в яких районах міста створити те, чого ще немає або розвинути наявні речі, — пояснює Ростислав Тимків. — Наприклад, акцент зробити на якихось певних напрямках: логопеди, дефектологи, реабілітологи тощо».
Коли саме ця робота буде завершена, чиновник казати не береться. Утім очевидно, що чим швидше це буде зроблено, тим краще, додає він.
