Адаптація - запорука гармонійного розвитку

Упродовж усього життя людині доводиться адаптуватись до різних ситуацій. Проблема адаптації до умов оточуючого середовища, зокрема навчання, є однією з актуальних у сучасній педагогіці та психології

Адаптація (від. Лат. Аdapto - пристосовую) - це пристосування органів чуття та цілого організму до нових, змінених умов існування.

Адаптація в соціумі - це засвоєння особистістю соціального досвіду суспільства загалом і досвіду того конкретного середовища, до якого людина належить.

Психічна адаптація - це процес взаємодії особистості із середовищем, при якому особистість повинна враховувати особливості середовища й активно впливати на нього, щоб забезпечити задоволення своїх основних потреб і реалізацію значущих ланцюгів.

Поняття «адаптація» - одне з ключових у дослідженні живого організму, оскільки саме механізми адаптації, вироблені в результаті тривалої еволюції, забезпечують можливість існування організму в мінливих умовах середовища.

Шкільна адаптація - термін став використовуватись для опису різних проблем і труднощів, що виникають у школі. Із цим поняттям пов'язують відхилення в навчальній діяльності - ускладнення в навчанні, конфлікти з однокласниками, неадекватну поведінку. Цілком природно, що подолання тієї чи іншої форми дезадаптованості повинне бути спрямоване на усунення причин, що її викликають.

Психічна адаптація - це процес взаємодії особистості із середовищем, при якому особистість повинна враховувати особливості середовища й активно впливати на нього, щоб забезпечити задоволення своїх основних потреб. Процес взаємодії особистості та середовища полягає в пошуку й використанні адекватних засобів і способів задоволення основних потреб. До них належать: потреба в безпеці; фізіологічні потреби (в їжі, сні, відпочинку тощо); потреба у прийнятті та любові; у визнанні та повазі; у самоствердженні, самовираженні й розвитку.

Адаптація культурна — діалектично суперечливий, нерозривний процес пристосування суспільства, окремих його членів до умов природного і соціального середовища через коригуючи механізми та цінності культури. Процес взаємодії суспільства і природи - складний, багатоаспектний, багаторівневий. Одні лінії зв'язків виникають і реалізуються прямо, безпосередньо, інші мають опосередкований характер. У цій взаємодії проміжним, коригуючим механізмом є культура, завдяки якій спільність зберігає свою цілісність, унікальність, визначеність. Через культуру відбувається передача духовної спадщини від покоління до покоління, отже, забезпечується існування даного етносу у часі.

Існування етнічної спільності в одних і тих же природних умовах вело до консервації досвіду групи в навичках природокористування, у формах поведінки. Вироблялися стійкі звички, формувалися стереотипи, складалися традиції вони закріплювались у процесі етнізації , відтворювались у повсякденній діяльності.

Оскільки багато традицій сформувалось як стійкі прийоми взаємовідносин людини, людських колективів саме з даним природним середовищем, то і дана територія сприймалась як звична, своя, рідна. Вона була близькою, знайомою, зрозумілою на відміну від інших територій, які були незрозумілими, незнайомими, небезпечними, ворожими, чужими.

Більше того, природа, клімат, ландшафт, осмислені етносом, увійшли до його культури вони оспівані, опоетизовані в усній народній творчості і в цих образах стали елементом структури свідомості особистості в процесі етнізації як вищі цінності. Вони стають частинкою її "я". Тому в ієрархії цінностей особистості посідають високі місця. Людина по-особливому відчуває їх. Вони хвилюють її, тривожать, навівають приємні спогади, є складовими почуття любові до батьківщини.

Патріотичне виховання – це сфера духовного життя, яка проникає в усе, що пізнає, робить, до чого прагне, що любить і ненавидить людина, яка формується. В. О. Сухомлинський

Патріотизм (від латинського patria – країна, вітчизна, батьківщина) – це любов і відданість батьківщині, прагнення своїми діями служити її інтересам. Історичне джерело патріотизму – це формування зв’язків з рідною землею, рідною мовою, народними традиціями, звичаями та культурою. Це одне з найглибших почуттів, що закріплювалося століттями й тисячоліттями розвитку відокремлених етносів. Це соціально-політичне явище, якому притаманні природні витоки, власна внутрішня структура, що в процесі суспільного розвитку наповнювалася різним соціальним, національним і класовим змістом.

Визначальною рисою українського патріотизму має бути його дієвість, спроможна перетворювати почуття в конкретні справи та вчинки на користь держави. Справжній патріот повинен мати активну життєву позицію, своїми справами та способом життя сприяти якісним змінам ситуації в країні на краще. Для формування такої свідомості особистості має бути успішно реалізована цілісна система патріотичного виховання.

Головною тенденцією патріотичного виховання є формування ціннісного ставлення особистості до своїх батьківщини, держави, народу, нації. Системне духовно-морального виховання має базуватися на цінностях духовної культури українського народу.

1. Духовно-етичне направлення

Ідеалогічною основою патріотичного виховання є духовно-етичні цінності нації. Суть патріотичного виховання може трактуватися як розвиток відчуттів особи, патріотичної свідомості, заснованої на гуманістичних духовних цінностях свого народу.

Духовно-етичне виховання - це цілеспрямоване формування системи моральних стосунків до людей, батьківщини, самому собі, відношення до праці.

Проблема духовно - етичного виховання школярів сьогодні стоїть гостро як ніколи. Перед освітньою установою ставиться завдання підготовки відповідального громадянина, здатного самостійно оцінювати те, що відбувається і будувати свою діяльність відповідно до інтересів людей, що оточують його. Рішення головних завдань навчання повинне забезпечувати формування особистого відношення до оточення, оволодіння етичними, естетичними, духовно-моральними нормами.

2. Національне виховання.

Важливим напрямом є виховання в учнів національної свідомості.

У законі україни «про загальну середню освіту» визначені завдання загальної середньої освіти, акцентується увага на вихованні національно-свідомо громадянина – патріота своєї батьківщини, готового до подальшої освіти і трудової діяльності з вільними політичними і світоглядними переконаннями; на формуванні творчої особистості учня, вихованні поваги до національних цінностей нашого народу; вироблення навичок здорового способу життя.

Національне виховання – це створена упродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації школярів, передавати їм соціальний досвід, надбання попередніх поколінь. Науково обґрунтоване, правильно організоване національне виховання відображає історичну ходу народу, перспективи його розвитку.

Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатої духовної культури народу, його національної ментальності, спорідненості світогляду і на цій основі формування особистісних рис громадянина україни, які передбачають національну самосвідомість, розвинену духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і талантів.

3. Історико-краєзнавче виховання

Любити і знати свій край, своє місто, в якому живеш, свій дім, свою рідну школу, свою вулицю, свою сім'ю - це і є прояв патріотизму і громадянськості. Патріотизм проявляється у вчинках і в діяльності людини. Зароджуючись з любові до своєї малої батьківщини, патріотичні почуття, пройшовши через цілий ряд етапів на шляху до своєї зрілості, піднімаються до загальнодержавної патріотичної самосвідомості.

Історико-краєзнавче виховання націлене на пізнання історико-культурних коренів, усвідомлення неповторності вітчизни, її долі, нерозривності з нею, формує у дітей почуття любові до своєї малої батьківщини, шанобливе ставлення до національних традицій і культури, пробудження почуття гордості за свій народ.

4. Військово-патріотичне виховання

Військово-патріотичне виховання - це формування у молоді високої патріотичної свідомості, ідеї служіння вітчизні, здатності до його збройного захисту, прищеплення гордості за українську армію, любові до української військової історії, збереження і примноження славних військових традицій. Військова історія нашої країни сповнена героїки, романтики, справжнього патріотизму, насичена цікавими, часом драматичними подіями, представлена дивовижними, унікальними особистостями. Все це дає багатий матеріал для реалізації високих цілей громадянського та патріотичного виховання, яке настільки актуально сьогодні.

5. Громадянсько-патріотичне виховання

Важливе завдання сьогоднішньої освіти – підготовка учнів до життя в демократичному суспільстві, виховання свідомих компетентних громадян української держави. Це складний і багатоаспектний процес, що вимагає системного залучення політичних, науково-практичних освітніх і виховних зусиль. Підготовка учнів до життя в демократичному суспільстві є одним із важливих завдань сьогоднішньої освіти.

Висновок.

Таким чином, в роботі з патріотичного виховання використовуються різноманітні шляхи, засоби і форми. Для створення інформаційного середовища як найважливішого чинника патріотичного освіти в бібліотеці проводиться робота по формуванню: інформаційного забезпечення учнів, інформаційної підтримки педагогів у навчальній, науково-дослідній діяльності, інформаційного супроводу інноваційних процесів у школі, залучення всього спектра художньої, науково-пізнавальної літератури, наявних аудіо - відеоматеріалів, електронних ресурсів.

Однією з найпотужніших духовних сил кожної людини, суспільства в цілому є патріотизм, який споконвіку плекає кожна нація. Ефективність у формуванні патріотичної свідомості досягається не використанням поодиноких цінностей, а системою їх поєднання. Психологічно-педагогічна концепція цінностей, розроблена а. Здравомисловим, з. Равкіним, в. Веселовою, в. Скутіною та іншими розглядає вихідні положення, які мають бути враховані при формуванні патріотичної свідомості молоді: джерела цінностей у суспільстві базуються на реаліях повсякденного життя – вони пов’язуються із життєвим досвідом особистості, соціальними умовами її формування, що впливають на вибір осмислених дій. Так, в.і. скутіна основою формування національних цінностей особистості вважає морально-світоглядні цінності українського етносу. У структурі їх змісту вона виділяє такі компоненти:

- гармонія (гармонія життя внутрішнього світу, міжособистісних стосунків, відносин з природою);
- добро (добро як істина, вище благо, глибока віра в перемогу добра над злом, добротворчість, милосердя, гуманізм);
- свобода (внутрішня свобода, волелюбність, визнання неповторності людської індивідуальності, нетерпимість до рабства, свобода волевиявлення);
- справедливість (щирість, правдивість, прагнення до істини, до соціальної справедливості);
- сім’я як першооснова розвитку й формування особистості, духовного, культурного, економічного розвитку суспільства;
- народ (повага до трудового народу, вміння осмислювати історію, культуру, традиції, моральні цінності свого народу, віра в його духовні сили, прагнення до того, щоб український народ зайняв гідне місце у цивілізованому світі);
- україна (патріотичні почуття, прагнення до зміцнення державності, економіки, культури, готовності віддати усі зусилля для блага вітчизни).
 Таким чином, можна зробити висновок, що ефективність формування патріотичної свідомості досягається не використанням поодиноких цінностей, а шляхом застосування системи їх поєднання.

Саме народна творчість, у якій сконцентрований увесь широкий діапазон виявів духовності української нації, може стати джерелом формування патріотичної свідомості особистості.
Фольклорна традиція є генетичною спадщиною етносу. Як і мова, вона закодована у генетичній природі людини, а тому вивчення фольклору повинно спиратися на дослідження етнічного генотипу, що властивий даному етносу чи групі етносів.
         Таким шляхом можна підпорядкувати фольклор важливій проблемі життєвої адаптації молодої людини, прищепити їй любов до свого краю, свого народу і його культури. Досконало знаючи своє, вона виявить інтерес і до іншого, контрастного. Г.Г. Ващенко, всебічно досліджуючи українську народну пісню з часів київської русі й до середини хх століття включно, виявив характерні риси світогляду українця. Йому притаманні:
- глибока релігійність, міцна віра в бога. Бог є найвища правда – і тому правда переможе, як в особистому, так і в громадському житті;
- щирий патріотизм. Український лицар живе для батьківщини: він завжди готовий віддати за неї своє життя. Найдорожче для нього – лицарська честь і слово; найбільша ганьба для нього – зрада вірі й україні;
- любов і пошана до батьків, згода в сім’ї й родині, що є основою здорового суспільного життя;
- згода й мир між членами суспільства, культ дружби й побратимства;
- чистота почуття кохання, створення на ґрунті скромності, стриманості й вірності здорової родини;
- любов до праці, різке засудження та висміювання ледарів;
- свідомість своєї людської гідності, почуття честі, те, що можна назвати духовним аристократизмом;
- пошана до інших людей, що виявляється в чемній поведінці, в привітанні і т. Ін.;
- непереможна любов до волі й ненависть до рабства й неволі;
-   працелюбство, радісна вільна праця на своїй ниві; тяжка й ненависна праця на чужій: вона гнітить і принижує людину;
- любов до своєї хати, до свого клаптя землі.
         Отже, звернення до народної творчості при формуванні патріотичної свідомості молодого покоління є досить логічним і дієвим. Методика пізнання фольклору мусить розпочинатися із вивчення географії – просторового топографічного районування, "хорологічної" науки про різні явища, пов’язані з природою землі, її ландшафтом, рослинністю, тваринним світом, тобто місцем перебування людини-творця, що дає відповідь на питання про причини етнічного, етнографічного поділу демографічної карти, сприяє розкриттю "етнічного характеру".
         З хорологічним підкладом тісно пов’язана історична класифікація народної культури, її просторова стратифікація, тобто різні історико-стильові нашарування, які формувалися під впливом специфіки історичного і культурного розвитку даного етносу, його спілкування з іншими. Не менш важливим при тому є й питання фольклорно-літературного "діалогу" у процесі пізнання фольклорної спадщини, що ніколи не була ізольована від літератури.
         Вивчення фольклору з метою його практичного опанування мусить відбуватися не тільки за посередництвом слухової практики ознайомлення з автентичним фольклором і не може обмежуватися пізнанням його з книжок, збірників, що заздалегідь засуджене на поразку. Фольклор як усна творчість дається сприйняттю тільки шляхом включення усіх елементів його виконавського контексту: артикуляції, жестів, обрядів, тембрів, мелосу, агогічних засобів, що є виявом "модусу мислення" народу, його темпераменту.  Тільки у такий спосіб можна по-справжньому відчути діалектні особливості вербальної, музичної мови, забезпечити емоційне сприйняття на перший погляд простих фольклорних явищ, які насправді мають глибинну багатошарову структуру: адже кожний фольклорний твір ніколи не існує в одиниці. Він завжди – множина варіантів – варіантна парадигма. Сенс фольклорного твору, його стильова якість пізнаються тільки через сукупність його варіантів із різних територій, які дають нам картину різного трактування однієї і тієї ж ідеї. Таким чином, вивчення фольклору, пристосування його для виховних, культурних цілей мусить відбуватися комплексним способом із залученням багатьох суміжних дисциплін.
         Досліджуючи шляхи формування патріотичної свідомості засобами фольклору, можна дійти висновку, що першість належить українським думам. Такі високі ідеї гуманістичного порядку, як патріотизм, стійкість, братерство – червоною ниткою проходять через велике коло жанрів і форм української усної народнопоетичної творчості, але особливо яскраве втілення знайшли вони саме тут. Протягом століть напруженої боротьби за національне і соціальне визволення український народ творив сувору, мужню і водночас ліричну поезію – думи. Вони не втратили і ніколи не втратять свого наукового, культурного та виховного значення, адже в них відбито світогляд народу на кожному етапі його історичного розвитку, його морально-етичні норми, погляди, естетичні смаки. Народ не створював дум, одірваних від дійсності, які не відповідали б завданням, висунутим ходом національно-визвольної боротьби – це суперечило б самій природі народної поезії. Йому потрібна була не безпристрасна оповідь про давно минулі часи, а сувора і мужня поезія, яка відповідала б прагненням, інтересам, яка мобілізувала б на боротьбу.
         Саме в думах сконцентрувалися глибинні шари народнопоетичного та філософського світосприймання, що втілились у яскраві образи. Як свідчать історики, ще за часів "трипільської" культури на українських землях мовлене чи проспіване слово завжди відігравало першопочаткову роль у становленні свідомості людей. Уже здавна люди звернули увагу на те, що особливу силу завжди має слово співане, яке втілює цілісний художній образ. Тоді воно набуває магічного значення. Публіцистичність, ораторський пафос, героїчна піднесеність музичного висловлювання і разом з тим ліризм дум мають, безперечно, великий вплив на особистість.
         Добір подібних творів під час проходження курсу народної творчості великою мірою сприятиме формуванню світогляду молоді, вихованню благородних патріотичних почуттів. А комплексне розуміння "фольклору" як важливої частини генетичної культурної пам’яті ставить його на належний рівень функціонування в системі інтелектуального, естетичного і культурного виховання молоді.

Цінність фольклорних традицій у вихованні патріотичної свідомості молоді

Основні поняття

Патріотизм – це любов до батьківщини, відданість своєму народові, готовність для них на жертви й подвиги.

Патріот – той, хто любить свою батьківщину, відданий своєму народові, готовий для нього на жертви й подвиги.

Патріотичне виховання – процесс цілеспрямованого, систематичного, організованого та планомірного впливу на свідомість і поведінку молоді щодо формування почуття любові до батьківщини через виховання високих громадських, моральних, психологічних, професійних і фізичних якостей, необхідних для реалізації інтелектуального та творчого потенціалу особистості в інтересах  всебічного розвитку суспільства, забезпечення безумовної готовності до захисту вітчизни.

Виховна робота – система заходів щодо впливу на свідомість, світогляд, волю й почуття молоді з метою формування в кожного з них моральних якостей особистості, готовності свідомо виконувати службові обов’язки; розвитку у колективах загальної зацікавленості щодо підвищення рівня і якості вирішення завдань за призначенням.

Основними завданнями проекту є:

Формування високих моральних цінностей, патріотизму, етнічної та національної самосвідомості, любові до рідної землі, держави, родини, народу;

Виховання дисциплінованості, сумлінності та чесності, поваги до конституції україни, законів україни;

Виховання у дітей та учнівської молоді шанобливого ставлення до державних символів – державного герба україни, державного прапора україни й державного гімну україни, почуття громадянства, освіченості, формуванню національної свідомості, належності до рідної землі;

Формування в учнівської молоді відданості та вірності українському народові, готовності до захисту україни, забезпечення її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості;

Виховання в дітей почуття гордості за свою державу, прагнення стати повноцінним її громадянином;

Забезпечення духовної єдності поколінь, підтримка та пропагування сімейних цінностей;

Формування національної свідомості й людської гідності, толерантного ставлення до інших націй, культур і традицій;

Формування здорового способу життя, прагнення до фізичного саморозвитку, сприяння протидії негативним впливам і явищам, які існують у сучасному суспільстві.

В основу системи національно-патріотичного виховання покладено ідею розвитку української державності як консолідуючого чинника розвитку суспільства й нації загалом. Важливу роль у просвітницькій діяльності посідає відновлення історичної пам’яті про тривалі державницькі традиції україни: київська русь, литовсько-руська держава, козацька держава, гетьманщина, унр, зунр. Особливого значення набувають порівняльно-історичні відомості про переривання державності в інших європейських країнах, які на сьогодні є потужними європейськими націями. Спеціального розгляду потребують історичні обставини, що призводять до переривання державності. Система патріотичного виховання передбачає формування історичної свідомості молодого покоління українців, що базується на вивченні історії боротьби українського народу за державну незалежність протягом свого історичного шляху, особливо у ХХ-ХХІ століттях. Форми й методи виховання базуються на українських народних традиціях, надбання національної та світової педагогіки й психології.

Водночас національно-патріотичне виховання не повинно прищеплювати ідеї культурного імперіалізму, тобто способу споглядання світу лише очима власної культури. А тому вкрай важливо забезпечити у свідомлення учнями культурної різноманітності, толерантне ставлення до інших культурних цінностей, розуміння історичних витоків регіональних і національно-мовних особливостей україни. Національно-патріотичне виховання не повинно сприяти недооцінюванню національних меншин україни та інших націй. Для реалізації цього принципу вкрай важливо наголошувати на співпраці різних націй, демонструвати розвиток української нації шляхом взаємодії з іншиминаціями, висвітлювати приклади мирного співжиття та взаємодопомоги представників різних національностей системою національно-патріотичного виховання.

Інформованість молоді що до різних сфер соціального життя; науки, техніки, освіти, оборони; а також безпосередня участь молоді у різних формах волонтерського руху створюють сприятливі умови для розвитку всіх складових національно-патріотичного виховання як пріоритетної сфери соціального життя країни, підвищення його статусу та розвитку потенціалу, досягнення якісних результатів у вихованні підростаючого покоління.

На сучасному етапі розвитку україни, в умовах загрози денаціоналізації, втрати державної незалежності та потрапляння в сферу впливу іншої держави, виникає необхідність здійснення системних заходів, спрямованих на посилення національно-патріотичного виховання дітей і молоді – формування нового українця, що діє на основі національних та європейських цінностей:

·         Повага до прав людини;

·         Толерантне ставлення до цінностей і переконань представників іншої культури, а також до регіональних та національно-мовних особливостей;

·         Верховенство права;

·         Рівність усіх перед законом;

·         Повага до національних символів;

·         Участь у громадсько-політичному житті держави;

·         Готовність захищати суверенітет і територіальну цілісність україни.

Етапи впровадження системи національно-патріотичного виховання дітей та молоді

3.       Очікувані результати:

У результаті впровадження системи національно-патріотичного виховання очікується:

·            Забезпечення у молодого покоління розвинутої національно-патріотичної свідомості, почуття вірності, любові до батьківщини, турботи про спільне благо, збереження та шанування національної пам’яті.

·            Відновлення історичної пам’яті про державницькі традиції україни та здобутки національно-визвольного руху.

·            Зацікавленість молоді що до служби у збройних силах україни, готовність до захисту україни та виконання громадянського і конституційного обов’язку і захисту національних інтересів, цілісності, незалежності україни з метою становлення  її як правової, демократичної, соціальної держави.

·            Збереження стабільності в суспільстві, соціальному та економічному розвитку країни, зміцнення її обороноздатності та безпеки.

·            Створення ефективної виховної системи національно-патріотичного виховання молоді.

·            Консолідація зусиль суспільних інституцій у справі виховання підростаючого покоління.